Сардинці
Сардинці | |
---|---|
Кількість | 1 661 521 (ISTAT)[1] |
Ареал | Сардинія |
Мова | Переважно італійська та сардинська мови. Також корсиканська, лігурійська та алгерський діалект каталонської мови |
Релігія | Переважно римо-католицизм |
Сарди́нці — жителі острова Сардинія, який розташований у західній частині Середземного моря та є автономним регіоном Італії, а також люди, що походять звідти.
Походження[ред. | ред. код]
Доісторичний період[ред. | ред. код]
Перші поселенці прийшли у Сардинію в епоху Пізнього палеоліту та Мезоліту з Піренейського та Апеннінського півостровів. Під час Неоліту почали також приходити переселенці з берегів Егейського моря. В Енеоліт та ранню Бронзову добу тут почали заселятися представники «Культури дзвоноподібних келихів» з Франко-Іберійських територій та Центральної Європи[2], які принесли з собою нові технології виготовлення заліза, нові стилі в кераміці та, імовірно, Індоєвропейське мовлення[3].
Під час середньої Бронзової доби виникла Нурагійська цивілізація. В цей час населення острова було поділене на три великі етнічні групи: Іленси, Балари та Корси.
Невідомо якою мовою або мовами спілкувалися у Сардинії в Бронзову добу. Згідно з деякими дослідженнями прото-сардинська мова була схожа на Баскійську мову та мала деякі схожості з давньоіберійською та навіть етруською мовами. Інші дослідження кажуть що тоді було декілька мов, можливо пре-індоєвропейських чи індоєвропейських.
Давня історія[ред. | ред. код]
У 10-му столітті до нашої ери, фінікійці заснували міста і порти вздовж південно-західного узбережжя, такі як Кальярі, Bithia, Sulki і Tharros.
Південь від острова був частково захоплений карфагенянами в VI ст. до н. е. і був завойований римлянами в III ст. до н. е. Сардинія, за винятком центральної гірської місцевості, була сильно латинізована під час римського періоду. Сучасна сардинська мова вважається однією з найконсервативніших романських мов.[4][5][6]
Середні віки[ред. | ред. код]
Після занепаду Західної Римської імперії, Сардинією невеличкими проміжками часу керували вандали, візантійці, остготи, знов візантійці.
Протягом середніх віків острів був розділений на 4 незалежних королівства (сард. Judicados, італ. Giudicati): Кальярі, Арбореа, Торрес (Логудоро) та Галлура. Всі вони, крім Арбореа, підпали під вплив морських республік Генуї та Пізи і деяких впливових родин цих міст, наприклад Доріа та делла Герардеска. Доріа заснували міста Альгеро та Кастельгенуїз (сьогодні Кастельсардо), а пізанці заснували Кастель ді Кастро (сьогодні Кальярі). Знаменитий граф Уголіно дела Герардеска, згаданий Данте Аліґ'єрі у його Божественній комедії, підтримував заснування шахтарського містечка Вілла ді К'єза (сьогодні Іглезіас), яке стало італійською середньовічною громадою разом з Сассарі та Кастель ді Кастро.
У 1323–1326 сардинські території, що належали Пізі, завоювало Арагонське королівство. Після довгого конфлікту між Королівством Арбореа та Арагонським королівством (1353–1430) з'явилося Сардинське королівство у складі Арагонського королівства. Арагонці (переважно каталонці) почали масово поселятися у містах Кастель ді Кастро та Альгеро. Місцевий діалект каталонської мови досі є поширеним в Альгеро.
Новий та новітній час[ред. | ред. код]
У XVI столітті та XVII столітті головні сардинські міста Кальярі (столиця королівства), Альгеро та Сассарі виявилися добре розташованими для торгівлі. Різноманітний склад їх населення свідчить про це: там були не тільки місцеві, але й люди з Іспанії, Лігурії, Франції та Корсики. В Сассарі та на території між Англоною та Галурою Корсиканці становили більшість населення принаймні з XV століття. Ця міграція з сусіднього острову, яка скоріш за все спричинила появу Тосканоподібних сассарського та галурського діалектів, продовжувалася до XIX століття.
В 1713 році за Утрехтським мирним договором Іспанська імперія передала Сардинію австрійській династії Габсбургів, а потім і герцогу Савої, який отримав титул Короля Сардинії. За цього періоду лігурійські колоністи поселилися на островах Сан П'єтро[en] та Сант'Антьоко (на південному заході від Сардинії), які принесли з собою діалект «Табарчіно», на якому там досі розмовляють. Потім П'ємонтське Королівство Сардинія приєднало до себе весь Апеннінський півострів та Сицилію у 1861 після Рісорджименто (рух за об'єднання Італії) та проголосило себе Королівством Італія.
Починаючи з 1850 року, коли були модернізовані сардинські шахти, обмежені групи кваліфікованих спеціалістів зі Штирії та Фрайбургу почали тимчасово заселятися в регіоні Інглесьєнте, особливо в шахтарських містах Монтевіккіо, Гуспіні та Інгуртосу. Деякий німецький вплив досі помітний в архітектурі та топоніміці. Тим не менш одночасний потік мігрантів з Апеннінського півострова на Сардинські шахтарські території був більший та стабільніший. Вони в основному приїжджали з Ломбардії, П'ємонту, Тоскани та Романьї. Згідно з переписом населення 1882 року на шахтах південного заходу Сардинії працювало 10 000 працівників, третина з яких приїхала з Апеннінського півострова[7].
В кінці XIX століття громади рибалок із Сицилії, Торре-дель-Греко (Кампанія) та острова Понцо (Лаціо) мігрували на східне узбережжя Сардинії, в міста Тортолі, Сініскола та Ла-Маддалена.
В XX столітті відбулася величезна хвиля міграції з Апеннінського півострова під час фашистського періоду внаслідок державної політики. Люди в основному з Венето, але також з Марке, Абруццо та Сицилії приїжджали на Сардинію, переважно в нове шахтарське містечко Карбонія та села Муссолінія ді Сардена (зараз Арборея) і Фертілія. Після Другої світової війни Істрійські італійські біженці заселилися на узбережжі регіону Нурра, що на північному заході Сицилії. Сьогодні істрійська, венеційська та фріульська мови є поширеними у Фертільї, Терральбі та Арбореї. В той самий час італо-тунісці почали заселятися на малонаселеній території біля міста Кастіадас, що у провінції Кальярі[8].
Після Італійського економічного чуда почалося поступове переселення з внутрішніх територій на узбережжя та у міста і приміські території Кальярі, Порто-Торрес та Ольбії.
Демографія[ред. | ред. код]
Сардинія, маючи густину населення 69 чол./км2, що трохи більше третини середнього показника в країні, є четвертим найменш населеним регіоном Італії. Розподіл населення є аномальним в порівнянні з іншими регіонами Італії, що лежать мають вихід до моря. Всупереч загальній тенденції міські поселення переважають не на узбережжі, а в середині острова. Історичними причинами цього є постійні набіги Сарацинів у середні віки та болотистість прибережних рівнин. Ситуація змінилася з розвитком курортного туризму. Нині всі великі міста Сардинії розташовані на узбережжі, а середина острова малонаселена.
Це регіон з найнижчим сумарним коефіцієнтом народжуваності в Італії[9] (1.087 народжень на жінку) та передостанній за народжуваністю[10]. Тим не менш останнім часом населення збільшується через велику імміграцію, в основному з інших регіонів Італії, але також зі Східної Європи (особливо Румунії), Африки та Китаю.
Станом на 2013 рік у регіоні налічується 42 159 іноземців, що становить 2,5 % населення[11].
Середня тривалість життя[ред. | ред. код]
Середня тривалість життя становить 81,9 року (84,9 — жінки та 78,9 — чоловіки[12])
Сардинія є однією з так званих «Синіх Зон» — територій, де середня тривалість життя набагато більша ніж в інших місцях[13]. Сардинці разом з рюкюсцями (Японія) мають найбільший відсоток людей, яким більше 100 років, в світі. Головними причинами такого довголіття є генетичні особливості сардинців, спосіб життя, зокрема правильне харчування, та соціальна структура[14].
Демографічні показники[ред. | ред. код]
- Народжуваність: 8.3 (на 1000 жителів — 2005)
- Середня тривалість життя]: 1.07 (народжень на жінку — 2005)
- Смертність: 8.7 (на 1000 жителів — 2005)
- Дитяча смертність (хлопчики): 4.6 (на 1000 народжень — 2000)
- Дитяча смертність (дівчата): 3.0 (на 1000 народжень — 2000)
- Коефіцієнт одрудень: 4.0 (на 1000 жителів — 2005)
- Коефіцієнт самогубств: 11.4 (на 100 000 жителів)
- Грамотність: 98,2%
Населення протягом років[ред. | ред. код]
Зміни населення | ||
---|---|---|
Рік | Населення | Зміна |
1485 | 157 578 | — |
1603 | 266 676 | +69.2% |
1678 | 299 356 | +12.3% |
1688 | 229 532 | −23.3% |
1698 | 259 157 | +12.9% |
1728 | 311 902 | +20.4% |
1751 | 360 805 | +15.7% |
1771 | 360 785 | −0.0% |
1776 | 422 647 | +17.1% |
1781 | 431 897 | +2.2% |
1821 | 461 931 | +7.0% |
1824 | 469 831 | +1.7% |
1838 | 525 485 | +11.8% |
1844 | 544 253 | +3.6% |
1848 | 554 717 | +1.9% |
1857 | 573 243 | +3.3% |
1861 | 609 000 | +6.2% |
1871 | 636 000 | +4.4% |
1881 | 680 000 | +6.9% |
1901 | 796 000 | +17.1% |
1911 | 868 000 | +9.0% |
1921 | 885 000 | +2.0% |
1931 | 984 000 | +11.2% |
1936 | 1 034 000 | +5.1% |
1951 | 1 276 000 | +23.4% |
1961 | 1 419 000 | +11.2% |
1971 | 1 474 000 | +3.9% |
1981 | 1 594 000 | +8.1% |
1991 | 1 648 000 | +3.4% |
2001 | 1 632 000 | −1.0% |
2011 | 1 639 362 | +0.5% |
Населення а статтю та віком[ред. | ред. код]
Поширеність у світі[ред. | ред. код]
Досить великі спільноти сардинців є в П'ємонті, Лігурії, Ломбардії, Тоскані та Лаціо. Сардинці та їх нащадки також живуть в Німеччині, Франції, Бельгії та Швейцарії. Серед обох Америк сардинці мігрують переважно в Південну, зокрема в Аргентину та Уругвай. Маленькі спільноти нащадків сардинців є в Бразилії (переважно в містах Белу-Оризонті, Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу), Великій Британії та Австралії.
Місцева влада Сардинії веде список усіх сардинських організацій за межами острова. Станом на 2012 там записано 145 організацій.
Мови[ред. | ред. код]
Італійська мова, яка була введена законом від липня 1760 як офіційна мова П'ємонтського королівства на зміну іспанській мові, та сардська мова є найбільш поширеними на острові. Однак досить сувору систему освіти сардинська мова непопулярна серед молоді, значно менше людей нині знають цю мову. В результаті цього логудорський та кампіданійський діалекти були визнані ЮНЕСКО як такі, що перебувають під загрозою. Іншими мовами, які також використовуються на Сардинії, є сассарійська, галурійська, алгерська каталонська та лігурійська. Вони також перебувають під загрозою.
Народні костюми[ред. | ред. код]
-
Маска з Фонні
-
Костюми з Фонні
-
Костюми з Маракалагоніс
-
Костюми з Кальярі
-
Костюми з Бузакі
-
Костюми з Ольбії
-
Костюм зі Сеннорі
-
Костюм з Ористано
-
Повсякденний народний костюм з Доргалі
-
Костюми з Куарту-Сант'Елена
-
Костюми з Селарджусу
-
Костюми з Селарджусу
-
Костюм зі Сеттімо-Сан-П'єтро
-
Костюми з Доліанова
-
Костюм з Нурагусу
-
Лицарі з Теулади
-
Костюм з Лаконі
-
Костюм з Тонара
-
Лицарі на святі "Sa Sartiglia" в Ористано.
-
Костюми з Бузакі
-
Костюми з Оргозоло
-
Костюми з Оргозоло
-
Костюми на святі "Sagra del Redentore" в Нуоро
-
Костюми з Оводда
-
"Mamuthone" та Issohadore - традиційні карнавальні костюми з Мамояда
-
"Issohadore" - типова маска для сардинського карнавалу (Мамояда)
-
"Mamuthone" - інша типова маска для карнавалу (Мамояда)
-
"Boe" та "Merdule" (Оттана)
-
Маска для свята "Sartiglia"
-
Костюм з Атцара
-
Костюм з Ольєна
-
Костюм з Оруне
-
Костюм з Іттірі
-
Костюми з Сассарі
-
Чоловік в національному костюмі, який грає на музичному інструменті "Launeddas"
-
Костюм з Коссоїне
-
Костюм з Ізілі
Див. також[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сардинці |
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Statistiche demografiche ISTAT
- ↑ Manlio Brigaglia — Storia della Sardegna, ст. 48-49-50
- ↑ Giovanni Ugas — L'alba dei Nuraghi, ст. 22-23-24
- ↑ Contini & Tuttle, 1982: 171; Blasco Ferrer, 1989: 14.
- ↑ Story of Language, Mario Pei, 1949
- ↑ Romance Languages: A Historical Introduction, Cambridge University Press
- ↑ Il progresso sociale della Sardegna e lo sfruttamento industriale delle miniere — Sardegnaminiere.it [Архівовано 2015-04-04 у Wayback Machine.] (італ.)
- ↑ E al ritorno conquistarono le terre abbandonate — La Nuova Sardegna (італ.)
- ↑ ISTAT Numero medio di figli per donna per regione 2002–2005 [Архівовано 2012-02-14 у Wayback Machine.] (італ.)
- ↑ ISTAT Tassi generici di natalità, mortalità e nuzialità per regione 2002–2005 [Архівовано 2012-02-14 у Wayback Machine.] (італ.)
- ↑ Rapporto Istat — La popolazione straniera residente in Italia al 31º dicembre 2013 [Архівовано 2015-07-30 у Wayback Machine.] (італ.)
- ↑ ISTAT Sardegna: la Regione con meno persone economicamente dipendenti ma è quella dove si verificano più incidenti domestici (італ.)
- ↑ Sardinia, Italy — Blue Zones (англ.)
- ↑ Susan Pinker: why face-to-face contact matters in our digital age — The Guardian (англ.)
|
|